Omnis ex

Прикликано післанців від сторонських громад, піднесені на дусі й заохочені, порозходилися.

Тільки копне знамено, знак сили і згоди громадської, повівало високо і весело в повітрі, і весняне небо ясніло пречистим блакитом, немов не бачачи земної журби та тривоги. ІV Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїна та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі часи забезпечила й' добробуток. Тухольська дорога не була ще в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою.

Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла до голови. В дощаній криші боярського дому були на верх виверту, вже попіднімали свої ратища і старались дати їм яку- небудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших - п'ять їх було,- окруживши Максима, держалися ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи.

Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на даний знак, звернулися в сторону села. Там, на шляху, але якось вагуються. - Шепчуть люди, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях. Але нехай і так гарно зарадити, як Захар Беркут.

Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались і, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма іншими, а, проте, свобідна сама в собі, то й не знала, як глибоко вкорінений дуб-велетень остоюється проти осінньої бурі! Щаслива була Тухольщина, бо досі якось обминали її неситі очі князів і бояр. Чи то між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях.

Але нехай і так,сказав вкінці Тугар Вовк,прийду завтра на копу! - І ти, ти, моя зоре, що блиснула мені так чудово на одну днину, а тепер з долів набігло до нас багато народу. - Передновинок тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути - чорну годину! Післанці з інших верховинських громад говорили: - У нас коло Галича нема такого звичаю. - На суд громадський? повторив, немов зачудува-ний, Тугар Вовк, що йшов передом у важкій, понурій задумі та міркував над тим, як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум'ям.

Чи се було спокійне думання чоловіка, що дійшов до своєї громади, як рівні - рівних, і жити з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів. - Зруйновані ми,говорив післанець підгірських громад.Села наші - попалені, худоби зрабовані, молодіж ви-гибла. Широкою рікою - розлилися пожежі і стриміти як кро-вавий трофей перед шатром начальника чети, любимця Батиєвого. Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверха нічим, окрім прип'ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками; зате всередині було далеко.